Поетичну добірку Анни Андрусяк варто сприймати не стільки науково-дослідницькою, скільки оригінальною творчою роботою глибокого змісту.
Юна авторка вкотре намагається вивчити, зрозуміти, розібратися у природі своєї творчості, донести до вдумливого читача свою неповторність та унікальність.
Читаючи твори Анни Андрусяк, можна відзначити, що вона вболіває за нелегку дорогу, яка випала на долю багатостражденної України. Не по-дитячому дивиться на події, що відбуваються на сході країни, тому в поезіях відчувається пригнічений настрій. Та майже в кожному творі жевріє надія на краще майбутнє.
Родинні стосунки для авторки відіграють неабияку роль, відчувається, що дівчинка не обмежена у маминій любові та підтримці. Напевно, через це Батьківщина для неї – місце, де живе мама, де вічно жива пам'ять про бабусю, куди «ведуть всі магістралі».
На мою думку, творчість Анни Андрусяк, вельми вирізняється на фоні сучасної дитячої поезії не тільки неординарністю пошуків, а й інтелектуальністю. Відчувається, що проблеми, порушені у творах, пропускає через свою юну душу.
У ході виконання роботи юна авторка проявила креативність, ініціативність, старанність, наполегливість, здатність застосовувати набуті знання. Анна з дитинства захоплюється літературою, займається музикою і сучасними танцями, тому не тільки тонко відчуває слово, а задає поезії своєрідний ритм.
Переконана, що твори Анни Андрусяк не залишать байдужим жодного шанувальника літературного слова і заслуговують на високу оцінку.
Андрусь Мар’яна Володимирівна,
викладач української мови та літератури
До України
Минає час, минають дні, роки летять, а ми безсилі…
Чомусь наснилося мені, що українці знов щасливі.
Подаруй мені ясні очі, черемшино,
Щоб побачить щасливою Україну.
Україна
Іде полем дівчина синьоока та й плаче.
Хоч у дівчини рани глибокі – та воля козача.
Знесилені руки і змучені ноги – та серце гаряче…
Іде Україна (терниста дорога) і плаче.
Не чують привладні сини… –
можливо, сини – не вони.
Час
Пливуть, мов хвилями, години, їх сивий пеленає час.
В обіймах любої родини ти забуваєш повсякчас
про негаразди і невдачі, про недописаний роман...
Невпинно стукає годинник. І котить води океан.
***
Небесна тиша ночі укрила рідний край.
Усі поснули …. Тихо … Ти також засинай.
Лиш спокій у солдата, що захищає нас,
Порушить грім гармати у цей нелегкий час.
Ти забуваєш радість і ясне світло дня…
А хтось собі присвоїть медалі і звання.
Тепло рідної домівки
Бувала я за кордоном,
де небо зливається з морем,
де яхти, мости і вежі
ховаються десь у безмежжі!
Та якось незатишно, шумно…
І рідної мови не чутно.
Ти хочеш назад, де печалі,
де сходяться всі магістралі,
де вишні і вишиванки,
до маминої колисанки,
де пісня пливе від серця…
Це все Батьківщиною зветься.
Новий рік
Новий рік на порозі –
Дід Мороз у дорозі.
Сиві очі та добрі,
Обіцянки хоробрі
І дарунки небачені -
Вони долею свячені.
А олені барвисті –
Ніби зорі іскристі …
Не сумуйте в тривозі:
Дід Мороз на порозі!
За сонцем
Сонце опускається в безодню і кудись зникає.
Я за ним біжу в віночку – не наздоганяю.
Вже нічка-красуня на зірковій колісниці
викочує з моря.
Я прошу, щоб не спішила, почекала долі.
Бо дорога завивиста, як змія підступна,
заведе у дикі хащі і вже не відпустить.
Прихід весни
На небі сонце яскравіє,
струмок промінням мерехтить,
дерева листячком прозріють.
Ви чуєте? Вже шурхотить.
Все жити хоче, оживає,
на крилах ранньої весни,
що, мов ключами, відчиняє
природи браму з вишини.
Душевне зцілення
На вершині дикої гори притулюсь я до неба –
Мені треба.
Сонце витре сльози, полікує рани,
Приголубить душу своїми руками.
Що внизу – не хочу ні чути, ні знати,
та мушу вернутись, бо чекає мати.
Поцілую руку дівчині-калині,
джентельмени-клени привітають нині.
Й радітиму знову благодатній днині.
Небо
Я хочу полетіти високо в небо,
відчути міць у білосніжних крилах
і дивну легкість у душі.
Поринути у щось нове й прекрасне,
у справжній нефальшивий світ.
Сховатись хочу я за хмарами від горя
Скупатись в сонця сяєві яснім.
***
Я постукаю тихо у двері,
Де омріяне мною знайдеться.
Не відчинять – то знов у сусідні
Загляну, не постукавши ще раз.
Там усе вже обридло знайоме,
До нестями освоєне мною.
Але можна постукати серцем,
Не торкнувшись дверей рукою.
***
Сидить на порозі бабуся,
Ціпок у руках її.
Її доля давно вже забута,
а вона ще живе на землі.
Обличчя вишив у зморшки
сивий невпинний час.
Молодість вкрали тривоги,
Тривожний гуркіт гармат.
Вона пам’ятала діда,
що ховав у гною запас.
Кожному дню раділа,
Любила медовий Спас.
Серцем плекала надію.
Жила. І у всьому – жива!
Та давно вже підписаний вирок,
І над нею – свята земля!
У світі практично немає людей, які були б байдужими до чарівного світу поезії. Поезія – це музика, вкладена у слова. ЇЇ створюють незвичайні люди – поети. Однакових поетів, як і двох однакових людей, не буває. Пам’ятаєте, як у Ліни Костенко:
Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбійником був Франсуа Війон,
а Гете, Вольфганг, сановником.
Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
лунатики і венерики.
Хто коми вживав, хто писав без ком.
Блондином був чи брюнетом.
Героєм, співцем, мудрецем, диваком.
Але жоден поет не був не поетом.
У мене виростають крила, коли я починаю писати. На коротку мить виривають мене з буденності і підіймають у незвичайно приємний і загадковий світ Слова. Рядочки перетворюються у яскраві відбитки моєї душі, викарбовують усю мою сутність.
Я не прагну створити досконалу поезію, адже досконалість – це не безмежжя. Просто хочу знайти себе, зрозуміти – хто я… Саме творчість мені в цьому допомагає.
Коли пишу – я не вдягаю жодної маски повсякденного життя. Тут я себе не боюся, я справжня, незламна, така, якою мрію бути в житті. Пишу тоді, коли шукаю сенс у собі, у навколишньому світі, коли прагну щось осягнути і змінити. Те, що ніколи не наважиться бути сказаним вголос – вкраде строфа і ніколи вже не відпустить із своїх цупких обіймів. Бувають миті, коли зсередини щось рветься назовні. Час зупиняється… Народжується поезія.
Писати – мій спосіб виражатися, а поезія – це короткий фрагмент життя, напевне, найсолодший. Зараз думки і натхнення десь загубились всередині, сховались, але це не зупиняє мене. Я наздоганяю себе невловиму, і так буде все життя. Якби я видавала нову збірку, то назвала б її «За крок до безмежжя…».
Анна Андрусяк