Поезія має здатність проникати в серце, торкати струни душі, створювати особливий настрій, а особливо, якщо вона написана щирою людиною, авторитетним педагогом, талановитим майстром… Саме таким є поетичне слово Пащук Галини Ярославівни. Наділена хистом небуденно сприймати світ, проникати у його таємниці, творчо мислити, Галина Ярославівна своїми творами здатна надихати,чарувати, підбадьорювати,бути порадником для читачів різних поколінь.
На жаль, не кожен має змогу відкрити для себе глибокий світ талановитої поетеси, адже Пащук Г.Я. не прагне літературного визнання,і на сьогоднішній день ще не вийшло жодної друкованої збірки її поезій , крім добірок у періодиці ( і то геть давно!).
Правда, збірка поезій «Душа із того боку гір» була впорядкована під талановитим керівництвом видатного українського поета Петра Скунця, але його передчасний відхід від «справ мирських» так вплинув на авторку , що поетичний доробок існує ще й досі тільки у проекті.
Вона пише серцем , без краплинки фальші, ділиться ним тільки з найближчим колом оточуючих. Кожне її майстерно підібране слово проситься на папір поетичними рядками, кожна нова поезія може стати перлиною збірки, якою , якщо не сьогодні, то через рік чи й триваліший час, хтось, узявши до рук, відкриє для себе поета, яким українська література може й повинна пишатися.
Тож нехай її неперевершені твори множаться і хай збільшується кількість її шанувальників!
Ні на що не проміняю нинішні печалі.
Ні за що не впущу в серце і краплину жалю.
І не проклену чекання, що сильніш отрути.
І не омину кохання, якщо йому бути…
***
Упав бокал… Рудим хвостом лисиці
На скатертину вилилось вино…
«На щастя!» - може, вигукнуть згодиться?
Та чи на щастя?..Це було давно…
Я позбирала зорі кришталеві,
Незайманість вернула полотну,
Та не зібрала ручаї рожеві..
Не повернула щастя… Не верну…
А може, доля віщувала сміло,
Що не із тим, хто наливав вино?
Пророцтво те я прочитать не вміла,
Та знов шукаю щастя… Де воно?
***
Коли виходив місяць із-за гір
І в серці тихо стукала розлука,
Кидала я готовий слів набір:
- Зігрій мене, ти чуєш – змерзли руки…
Ти грів їх у човнах свої долонь
І теплим дихом пестив, мов дитину,
Легенько прикладав до темних скронь
І щось шептав руками тим без упину.
В твоїх долонях зимні дві руки
Ставали ніжно-теплі, аж гарячі…
Цього, щоправда лиш ніхто не бачив:
Вони теплом світились, мов зірки.
…Я і сьогодні грію ними дні
Рву на шматки непрохану розлуку,
А іноді шепочу мов у сні:
- Зігрій мене, ти чуєш? Змерзли руки…
Гроза у місті
Пройшла гроза. Весняна, тепла, біла…
Кромсали небо вогняні ножі.
Громи у хмарах завчено бубніли…
Аж боязко ставало на душі!
А струни басові тієї зливи –
Здається, срібні – яісні, міцні –
Так рясно спраглу, впрілу землю злили –
Усе в прозорій, мокрій пелені.
Та раптом у травневих темних хмарах
Води дзвінкової скінчився запаси…
Вони, немов овець брудних отара,
За горизонтом поховались враз.
А сонце лиш чекало – і повисло
Понад землею променем ясним,
Заграло в краплях дощових на листі,
Калюжі вкрило відблиском масним…
Веселкою оперезалось небо… Пройшла гроза…
Минулися громи… Помилось місто… Словом, все як треба…
Живе природа – оживем і ми.
Розмова в пустелі
Святославу і Володимиру
(навіяне вами)
Якось маленьке кактусятко
Сиділо на плечі у татка,
Голчасту шию обіймало
І кволим голосом спитало:
- Скажи, чому в пісках, пустелі
У нас і хата, і постеля?
Чому вночі і в світлу днину
Води немає ні краплини?
Лиш сонце так палить безбожно!
Та в цім камінні вмерти можна!
І похилилася дитинка…
З очей скотилася сльозинка
Скупа – і висохла одразу.
А на душі – і сум, й образа…
Стояли у спекотній тиші,
Лиш чулося, як простір дише…
Та раптом обізвався татко
До свого сина – кактусятка:
- Твоя земля – оця пустеля,
Де нам пісок постелі стелить,
Де камінь траскає від спеки,
А ніч збира зірки далекі.
Лиш тут ти матимеш свободу,
З глибин земних добудеш воду,
Нап’єшся ранньою росою…
І ,зачарований красою пустелі в сонячнім промінні,
Промовив: - Лиш у цім камінні
Міцним ти будеш. Кожен знає:
Поганим рідне не буває!
Сакура
Вмирала сакура на вулиці моїй…
Рожевий цвіт, мов погребальний саван,
А чи шовків небачений сувій,
Упав на землю…
Вмирала сакура… Пелюстковим дощем
Лилися сльози з гілочок зелених.
На тротуарі, клумбі, під кущем –
Рожева повінь.
Цвіте весна. Народжується вмить
Нове життя із кожної зернини.
Про щось там листя з вітром гомонить,
А цвіт вмирає…
Японській гості, щедрій на красу,
Що вчить нести її по всьому світу,
Чужому небу прийдеться молитись,
Йдучи у вічність…
Я набираю пригорщу квіток –
На квітах тихо плачуть ранні роси.
І лиш душа моя болить – голосить
Над цвітом сакур…
Вмирала сакура, щоб народитись знов…
***
Надворі – цвіт, а на душі – сніги.
Весна надворі, а душа – у кризі.
Чи так схотіли друзі – вороги,
А чи літа мої сумні та сизі?
В душі ніколи хуги не було:
Я не впускала ні сніги, ні смуток.
Чому ж бо цей заслужений набуток
Не просвітив засмучене чоло?
Чому життя, прожите недарма,
Не заявило: - Завесній, розквітни!
Приходить щастя тільки в душу світлу –
Серед снігів йому стежок нема!
Я вже сьогодні розтоплю сніги,
Стежки розчищу, кригою покриті,
Не подарую смуткові і миті –
Тож не радійте, друзі – вороги!
Сільська стежка
Стежки – мов артерії села:
Ось аорта – головна дорога,
А від неї круто протягла
Стежка до батьківського порога.
Сітка капілярчиків малих –
Це стежинки діточок до школи.
Милі ніжки витоптали їх –
Хай не заростають же ніколи!
Всі стежини бачить тільки птах.
Він сказати може з піднебесся,
Де село вмирає у квітках,
Де стежками кров жива несеться…
Велелюддя, витоптана путь,
Дворики ошатні вздовж дороги…
Тут – будинки, й люди в них живуть,
Йдуть і йдуть до отчого порога.
«Не дай мені, Боже...»
Навіяно бабусиною молитвою
Не дай мені, Боже, дітей пережити –
Бо Ти їх довірив на світ народити,
Співати над люлькою їм колискову,
Прибити на щастя на дверях підкову,
Навчити молитву і букви читати,
Любити родину, дорогу до хати…
Бо щастя найбільше – обабіч дитини
І батько, і мати. Чудова картина!
Але неприродно, жорстоко і дико,
Коли наша доля, як Янус дволикий,
До нас обернеться – жахлива потвора –
І в серце уп’ється небаченим горем…
Коли забирає кровинку у мами,
У батька – надію гордитись синами…
Коли вже обабіч нової могили
І батько, і мати – старі, посивілі…
Роздуми під час творчої роботи
Студенти творять…
Тиша в авдиторії…
Лишає думка на листку сліди.
Це їх душа – а не суха історія,
Модель суспільства… Хиби… Гаразди…
Студенти творять… Виступ перед натовпом
Комусь лягає легко на папір,
Комусь дається важко, тужно, натиском…
Студенти творять – і тому їм вір!
Бо лиш вони, добою не зіпсовані,
Не вбиті брудом торгу, підлих чвар
Та юністю своєю загартовані,
Напишуть інший, завтрашній буквар.
І лиш вони, із владою не вінчані,
І без «совка» у світлій голові,
Створити здатні обрії нові –
Непродані, правдиві, незасмічені!
Не проспи свій Майдан
Я знаю, сину: ти не на Майдані,
Та в кожного у серці – свій Майдан!
Пливе Вкраїна в морі – океані
Образ, і смутку, і душевних ран…
Отам, на Інститутській, їх убили…
Я там була… Це теж чиїсь сини…
Тебе оберігала Божа сила –
Й за тебе, сину, там були вони…
Благенький щит, прострелений навиліт…
Руда бруківка від смертельних ран…
Вони ж любили… Їх також любили…
Пливуть ридання в море – океан…
На світі так уже давно ведеться:
За підлість, і за зраду, за комфорт
Отих, що «зверху», заплатить прийдеться –
Платити ж мусить тільки мій народ…
А як не схоче? Як розправить спину?
Як знову збурить море – океан?
Я відчуваю, серцем знаю, сину:
Ти не проспиш. Це буде твій Майдан!
***
Вже надворі весна. Сонце хмари розвіяло вщерть…
Креслять ламані лінії в небі птахи по-новому…
Шнурки, зграї, ключі… Безупинно долаючи смерть,
Із далекого вирію птаство вертає додому…
Там, за рікою, - не видно із мого вікна –
Наша дорога веде до чужого кордону.
Близько Європа - та все ж бо далеко вона…
Йдуть вереницею хлопці в Європу із дому…
Їдуть автівками доньки, чиїсь матері,
Тягнуть крізь митницю торбу з лахміттям, харчами…
Боже, отой, що на небі, над нами, вгорі,
Зглянься: в Європу іде Україна з торбами!
Діти мої, ви у тому ганебнім строю.
Маєте сімї, дипломи, і досвід, і розум…
Я на кордоні отому холоднім стою –
Чуєш, Вкраїно, там діти твої на дорозі!
Чуєш, Вкраїно, не мачуха ти і не кат,
Чуєш, Вкраїно моя калинова й багата?
Швидше позбудься отих бездуховлених Рад,
Зрадника й ворога вижени з рідної хати!
Хлопці мої, вже у небі детять журавлі,
Дзвінко курличуть, радіючи щастю новому!
Діти й дружини чекають на рідній землі!
Хлопці мої, повертайтеся краще додому!
Прикро, що ви не потрібні Вкраїні моїй…
Прикро, що правди у нас ще нема і не буде…
Але без вас, без мільйонів нездійснених мрій,
Їй не прожити… Додому вертайтеся, люди!
Картина за вікном
Стара бруківка, смугами розписана…
Машини їдуть… Хтось по ній іде…
І дощ осінній струменями – списами
Влучає в серце, сіре і тверде…
Зачовганими зморшками – розломами
Біжать по ній холодні ручаї…
І тільки нею вивченою мовою
Виспівує свої тяжкі жалі:
Взиває і до неба, і до осені,
Постогнує під тягарем коліс…
Та раптом небо засвітилось просинню,
А на бруківку впав пожовклий лист.
Він ніжно гладив щоки – сірі, зморщені,
Тулився до розтрісканих долонь,
Стелився по отій бруківці мощеній,
Мов брав її у ніжний свій полон…
Гуляє листя золотими зграями
То тій бруківці сірокам’яній…
І ожила вона, вже не вмирає –
Вмирала осінь сонячна на ній…
Світлій пам’яті Тимофія Бордуляка
Прийшли до Вас – а Вас уже нема…
Спізнилися… Не встигли… Не зуміли…
Кімната зустрічає нас німа,
У вікна сонце стукає несміло…
Ішли до Вас по мудрість і любов,
Любов до світу, слова, до родини…
І в шелесті церковних хоругов
За Вами тихо плаче Україна…
Житейські будні. Справи. Суєта…
Робота… Діти… Лінь… Душа безкрила…
Далекі плани… Ближчі плани, та …
Спізнилися… Не встигли… Не зуміли…
Та ми усе одно йдемо до Вас
І, впавши для прощення на коліна,
Згадаємо той день, ту мить, той час
(Бо тільки пам'ять і душа нетлінна),
Торкнемося холодної землі,
Її зігрієм щирими сльозами.
О милий Боже! Ми без Вас – малі і слабосилі!
Будьте завжди з нами!
Щоб на отих обпалених вітрах,
Серед людей жорстоких і байдужих,
Легким крилом надії, наче птах,
Ви вберегли нас – батьку, брате, друже!
***
Анапестом вагонних коліс
Пише осінь замріяні вальси,
І танцює розбурханий ліс
Не квік-степ, ча-ча-ча або сальсу…
Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три –
Закружляло золочене листя;
Раз-два-три – і карпатські вітри,
Мов на віденський бал, потяглися…
Їде потяг. Врізається в ніч,
Раз-два-три – відбиваючи кроки…
І здіймається вальс зовсібіч,
Разом з вітром руйнуючи спокій.
Та гармонія – рухи і звук –
І кружляння осіннього листя,
І коліс змузикований стук
Із карпатською ніччю злилися.
Так шедевр народився вночі…
А над горами сонячні пальці вже писали
скрипкові ключі й партитуру для іншого вальсу…
Наснилося…
Не жди, не клич і не люби…
Не треба! Будь здоровий!
Літають в небі голуби –
Та вицвітають брови…
На наших стомлених плечах –
Турбот тяжкі бисаги.
Вогонь кохання вже зачах…
Сумнівні переваги!
Та ще літають голуби
У плюскотливім небі,
Бисаги наші – не горби…
Все виправити треба!
На брови – легкий олівець,
У вій підправим помах,
Бо втома – це ще не кінець!
Не старість – наша втома!
Ще сонце світить восени
І світ такий яскравий!
Зберись! Не спи і не стогни!
Не кепські наші справи!
Бо ще літають голуби,
До нас приходять діти!
Років бисаги – не горби!
Скидай їх! Треба жити!Nike Air Max 270