Ніхто не заперечить, що педагог – одна із найблагородніших і найгуманніших професій. Від того, як і скільки вкладає своєї душі він у душі дітей, залежить майбутнє прийдешніх поколінь, їх світогляд, місце у житті.
Студентами Природничо-гуманітарного коледжу ДВНЗ «УжНУ» неабияк пощастило, адже помічати красу рідної мови їх навчає Андрусь Мар¢яна Володимирівна – викладач української мови та літератури, талановита поетеса та сповнена добрих почуттів людина.
Вона член літературної студії при Закарпатській обласній організації НСПУ,дипломант обласних конкурсів «Крок до Парнасу» та «Молодь Закарпаття». Неодноразово поетичні твори Мар¢яни Володимирівни друкувалися в газеті «Молодь Закарпаття», в тижневиках «Слово», «РІО», альманахах «Світанок віку - 2001», «Джинсове покоління – 2007», «Корзо» («Джинсове покоління» - 2008).
Першу поетичну збірку «Я тобі подарую ніжність» авторка винесла на читацький суд у 2003р. і, незважаючи на постійну зайнятість, продовжує плідно працювати над своїм творчим доробком, даруючи вдячним читачам можливість духовно збагатитися.
Поетична душа Андрусь М.В., здається, невичерпна. Вона сповнена щирих, світлих творчих задумів, бажання передати дітям усе найкраще. Поетеса зізнається: «Мрію навчити своїх студентів бачити світ очима душі, відчувати Слово і вірити в його цілющу силу».
Тож побажаємо Мар¢яні Володимирівні, щоб її творчого запалу вистачило на багато-багато років плідної праці на освітянській і літературній нивах!
Мені було холодно вчора, сьогодні…
Душа все шукає і норму, й межу.
Новини, від котрих холонуть долоні,
Наповнюють стресом щодня мережу.
Уже не впізнаєш хто «за», а хто «проти»…
І з пекла прорвали в котрий раз кордон.
Когось уже вбито, а хтось має «квоти»,
В безодню вдивляються очі ікон.
Забув про нас Бог?!
Не пошле нам Мойсея…
Але ж був Пророк!
І є ще ідея!
***
Країно моя, ти хочеш свободи,
Тому п’єш цей келих терпіння від краю до краю?
А там, за спиною,- історія, думи, народи…
Тоді були сильні, казали : « За Тебе вмираю!»
А зараз – це келих неправди від краю до краю.
***
Вже зорі ніч фарбують, мов ікону,
А тиша кольорові пише сни.
Я закохалась всупереч закону
Узимку, не чекаючи весни.
Стискає пальці січня прохолода,
Вже біла ковдра впала на город.
Любов – це не покара – нагорода,
І, мабуть, щонайвища з нагород.
***
Цей вечір… Він пахне сніжно.
Десь тихо зітхають гори.
Пелюстками снігу ніжно
Зима вишиває узори.
Цей вечір… Такий несхожий
На ті, котрі завжди зимові.
Невже так буває, Боже,-
Зима із любов’ю у змові?
Цей вечір, немов коханець,
Нечеканий… Але ніжно
Запросить колись на танець..
Цей вечір… Він пахне сніжно…
***
Всі кричать, що совість вже померла,
За спасибі хліба не купити.
Безнадії хтось розсипав зерна.
Люди не уміють просто жити.
Чи давно ви посміхались цвіту
І раділи дощику рясному?
По-дорослому вже мріють діти,
Й дід морози п’яні йдуть додому.
Коментують всі, як має бути…
Тільки б жити часом не забути.
****
Колись через тисячі років чи, може, через мільйони,
Пройшовши усі пороки та заборонені зони,
Я знову прийду до тебе, моя невмируща країно,
Як Каїн ішов до Бога. Дозволиш впаду на коліна
І цілуватиму землю, не вміла її цінувати…
Прости свою дочку-заблуду, моя Україно-мати.
А скільки мене по світу, де зовсім не пахне небо?
Захочеться тут прожити –
І більшого щастя не треба.
Та це – через тисячі років, а може, через мільйони?
А зараз між нами Всесвіт – закрито кордони!
***
Україно, де твоя краса,
Про яку ще кобзарі співали?
Вже ранкова світиться роса,
Та чомусь від неї трави впали.
І нема Тараса, щоб хоч раз
Ще за тебе помолився б, мати,
Скільки горя довкола, образ,
Душі вдягнено в смугасті грати.
Ще на полі колосочки є,
Та над ними хмари чорні-чорні.
Із джерел ніхто води не п’є –
В них зіниці темні і голодні.
Рвуть тебе, Вкраїно, на шматки,
Ті, що називалися синами.
Хай сльозами в’язані рядки
Викрешуть хоч блискавку над нами…