Кілька штрихів до портрету Поетеси

25 лютого 2021 року відзначаємо 150 років з дня народження відомої української письменниці Лесі Українки. 2021-й рік для неї ― ювілейний.

Однак вона заслуговує на те, щоби згадувати її не тільки в ювілеї і не лише тоді, коли тримаємо в руках двохсотгривневу купюру з її портретом...

1871 рік виявився багатим на творчих особистостей: Василь Стефаник, Агатангел Кримський, Микола Вороний, Лесь Мартович, Філарет Колесса... 1871 року народилась і Леся Українка.

«Давно, в дитячий любий вік...» (Лесине дитинство)

Народилася Лариса Петрівна Косач (таке справжнє ім’я Лесі Українки) в місті Звягелі (нині Новоград-Волинський) у висококультурній родині Косачів, що з небагатьма іншими (Білозерських-Кулішів, Старицьких, Лисенків) становила основу української інтелігенції того часу. Батько, Петро Косач, юрист за освітою, був людиною гострого розуму. Навчаючись у Київському університеті, він працював у недільних школах (це були єдині на всю Російську імперію недержавні школи, в яких навчання велося українською мовою), увійшов до української Громади, видавав рідномовні науково-популярні брошури (т. зв. «метелики») для народу. Громадська діяльність познайомила молодого юриста з М. Драгомановим, В. Антоновичем, М. Лисенком, М. Старицьким. Серед таких творчих особистостей П. Косач зустрів свою майбутню дружину Ольгу, сестру М. Драгоманова, що згодом стала відомою українською письменницею, відомою під псевдонімом Олена Пчілка. Шлюб Косача з Ольгою Драгомановою був несподіванкою для друзів і знайомих молодят. Головне, мабуть, те, що енергійна 19-річна красуня Ольга зуміла впізнати у скромній постаті світло-русявого 27-річного юриста своє сімейне щастя.

Мати, доглядаючи дітей (а їх було шестеро ― два сини й чотири доньки), намагалася дати їм національне виховання. М. Зеров відзначив, що «у власній сім’ї виховання дітей О. Пчілка взяла до своїх рук і повела його цілком по-українськи». З цим погоджувалася і сама О. Пчілка: «Власне, я... завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше».

У дитинстві Леся була нерозлучною з братом Михайлом, що був старший за неї всього на півтора року. Вони разом бавилися й розважались, разом читали й училися. Батьки вирішили не віддавати дітей до школи, а навчати вдома: самі добирали літературу, самі визначали обсяг необхідних знань з різних предметів. Саме через таку методику навчання Леся вже в чотири роки вправно читала. Завдяки здібностям до засвоєння мов та спеціально запрошеним учителям, Леся вільно оволоділа французькою, німецькою, англійською, польською мовами, а також добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови. Навіть у сучасному глобалізованому суспільстві одиниці таких поліглотів!

Серед захоплень Лесі особливе місце займала музика. Вже в п’ять-шість років дівчинка виявляла не просто інтерес до цього виду мистецтва, а й мала до нього великий хист. Якби не жорстокі плани хвороби, то сьогодні ми б говорили не тільки про поета, а й про композитора в особі Лесі Українки. На думку ж самої Лесі, ― з неї «вийшов би далеко кращий музи́ка, ніж поет, та тільки біда, що природа утяла... кепський жарт».

«Кепський жарт» узяв свій початок ще взимку 1881 року, на Водохреща. Це свято вабило Лесю своєю обрядовістю, тому попросилася подивитись, як спускатимуть в небо голубів, як умиватимуться люди крижаною водою після її освячення. Але під час священного обряду під вагою великої кількості людей крига почала осідати, годі було вирватися з полону натовпу. Лесині валянки наскрізь промокли й обмерзли, вона ледве дісталася дому. Сестра Ольга згадувала, що відтоді почалася Лесина «тридцятилітня війна» з туберкульозом кістки ноги, що на деякий час пригас, а потім поширився на кисть лівої руки. З цього часу ― вимушені поїздки на лікування й згасання мрії стати піаністкою. Та музиканткою Леся таки стала, щоправда ― в художній творчості, де пристрасть і знання музики віддзеркалились повною мірою в музикальних образах, ритмомелодиці віршів та у звукописі її поетичних скарбів. А розмова про письменницю буде неповною, якщо не згадати її творчих шедеврів.

«На шлях я вийшла ранньою весною...» (Лесина творчість)

Досить рано виявився у Лесі поетичний талант. 1880 роком датований її перший вірш «Надія». Рідні, а згодом і біографи письменниці відзначали, що писати дівчина почала ще раніше. Поетичні здібності дочки підтримувала мати, та й Леся згодом зізнавалася, що її шлях у літературу не був тернистим. Далася взнаки сприятлива і надзвичайно багата для початку творчості духовна атмосфера, в якій підростала й формувалася майбутня поетеса.

Кінець 80-х – початок 90-х років ― час самоствердження юної літераторки; час формування її естетичних поглядів; час, коли побачили світ збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки» під псевдонімом Леся Українка (Леся ― зменшене ім’я, яким звали її в родинному колі, Українка ― вказівка на національну приналежність). Серед учених існує версія, що такий псевдонім Леся обрала під впливом прикладу дядька ― М. Драгоманова, що користувався псевдонімом Українець.

Швидким та інтенсивним було становлення творчої особистості Лесі Українки. Іван Франко, будучи критиком її поетичного хисту, зазначав, що «ця хвора, слабосила дівчина ― трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Леся, звичайно, уважно прислухалася до критичних зауважень, але прикро і неприємно їй було від того, що Франко виніс на людське співчуття факти її особистого життя, щоразу наголошував на фізичних недугах, а у неї «тільки тіло хворе, а душа здорова», та й «не в тім сила, чи поет молодий чи старий, хворий чи здоровий, оптиміст чи песиміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші».

Загалом, літературознавці позитивно відгукувались про творчість поетеси. До прикладу, Д. Донцов назвав Лесю Українку «поеткою українського рисорджименто [відродження. ― І.Я.]». А М. Зеров був переконаний, що вона не просто чільна постать свого літературного покоління, а й символ духовного новаторства. Це думки тільки кількох літературознавців, але їх можна вважати узагальненим баченням місця Лесі Українки у когорті українських непересічних творчих особистостей.

«Мій друже, любий мій друже...» (Лесине перше кохання)

Леся Українка ― жінка високої ерудиції, неоціненного таланту, та було в її житті земне, але неземної сили кохання. Як відомо, кохання ― найчарівніший прояв любові, одне з найкращих людських почуттів. Тільки крила любові переносили Лесю в якісно інший світ ― світ щастя, радості і сміху; світ, що далекий від болю, страждань і тяжких хвороб. Цей світ вона побачила в Криму. Так, саме кримська Ялта відіграла в житті Лесі Українки велику та магічну роль, подарувала надію на зцілення й зустріч з Сергієм Мержинським ― першим, сильним і великим коханням Лесі. Сергій був старшим за неї на один рік. Народився у дворянській сім’ї, його мати померла від туберкульозу в перший же рік життя сина. Хлопця виховувала бабуся. Після закінчення училища, Сергій навчався в сільськогосподарському інституті у Харкові.

Після першої зустрічі і вже в найпершому листі до матері Леся захоплено описувала свого нового знайомого. Це знайомство досить швидко перетнуло позначку великої дружби. Вони часто зустрічалися, Сергій гостював у Косачів у Гадячі та Зеленому Гаю на Полтавщині. Мержинський був зворушливим і ніжним, викликав до себе теплу дружню прихильність Лесі, вона відповіла йому такими словами: «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?».

На перешкоді їхньому щастю стала давня хвороба легенів Сергія, що несподівано активізувалася з небувалою силою. Леся часто відвідувала Мержинського в Мінську, піклувалася про хворого й доглядала його. Цього не схвалювали Лесині батьки: сама, мовляв, нещодавно ледве стала на ноги після кількох недуг, а от розпорошує свої сили чужим лихом. Як і кожні батьки, вони хвилювалися, жаліли свою доньку й подумки засуджували все це.

Та Леся нікого не слухала й поїхала доглядати хворого. В такі хвилини вона дратувалась і не раділа з того, що сама почувалася здоровою. В листі до сестри Лілі навіть скаржилася: «Тепер часто всі говорять, що ось, мовляв, я здорова і що це мусить бути дуже приємним. Е, якби-то вони знали, що бути здоровою самій для мене нічого не варто». А сили Сергія з кожним днем згасали. Він мало говорив, згодом не міг підвестися з ліжка. Ніякі лікарі не могли його врятувати, ніщо не могло йому допомогти. Ще майже два з половиною місяці у Лесиному серці жевріла надія, поетеса ще відважно боролася за його життя, вона ще так хотіла його залишити поруч себе. Та такого бажаного чуда не сталося ― і 3 березня Сергій помер у Лесі на руках. Розбита й знесилена горем, дівчина поверталася додому. Так не хотілося показувати перед іншими рани свого серця. А кохання знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Тільки білі аркуші паперу мовчки слухали сумну сповідь поетеси:

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

У життєписах великих творчих особистостей трапляються моменти, коли та чи інша подія стає поштовхом незнаного раніше злету думки і бажань, пориву емоцій та почуттів. Для Лесі таким поштовхом стала смерть Сергія, і як результат ― 32 сторінки стрімкого, звільненого почуттям тексту поеми «Одержима», що була написана за одну ніч біля ліжка вмираючого Мержинського.

Нервове й фізичне напруження, сильна перевтома дали свої невідворотні наслідки ― Леся знов захворіла. На цей раз під атаку хвороби потрапили легені. І знову строгий режим і понижена творча діяльність. Чернівці, Італія, Швейцарія намагалися покращити Лесине здоров’я, що частково й було досягнуто. Та знову надходила осінь, незабаром дощі, а там, глянь, і зима. Зустрічати білу красуню в Україні лікарі не радили, а грошей у Єгипет чи Італію у Лесі не було. Так і з’явилася ідея відвідати Кавказ: там і зима тепліша, і проживання дешевше. До цих позитивів додалося також і те, що Лесин товариш Климент Квітка працював у Тбілісі помічником секретаря окружного суду. Тож, сумувати точно не доведеться.

«...Ставлення до Кльоні я не зміню ...» (Лесине одруження)

З Климентом Леся була знайома ще з часів його студентства в Київському університеті. Квітка був талановитим музикознавцем, він збирав і видавав народні пісні. До талановитості природа додала хлопцеві лагідну вдачу і скромну поведінку, наділила здатністю відчувати, розуміти і насолоджуватися прекрасним. Саме Квітчина доброта і чутливість, простота і небалакучість надзвичайно подобалися Лесі.

У родині Косачів на дружбу Лесі й Климента дивилися без особливого інтересу. Тільки мати, як і у випадку з Мержинським, не схвалювала доньчиної симпатії. Олена Пчілка була переконана, що на дев’ять років молодший від Лесі Квітка, ще й сам безпорадний у житті, не зможе підтримати й розрадити її доньку у важку хвилину. Занепокоєння матері Лесиним майбутнім мало й певні зовнішні прояви. Ось як про це пише сама Леся: «Мені було прикро, що у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. У неї був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і... т. п. симптоми. Це вже починається «ревность материнська», але все одно свого ставлення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності». А матері впевнено заявила: «Я тільки надіюсь, що ми ще будемо думати однаково про те, що для мене щастя, а що лихо».

Леся і Климент старались якнайменше бути нарізно одне від одного і якнайбільше допомагати одне одному. Повною мірою це стало можливим тоді, коли вони стали під вінець. Лесі тоді було вже 36, Климентові ― 27. Для молодої сім’ї пріоритетними були не матеріальні цінності, значну частину своїх заощаджень вони витрачали на етнографічні експедиції, збирання фольклорних матеріалів, видання збірників тощо. Вони на практиці зреалізовували принцип, який влучно сформулював Євген Чикаленко: «Треба любити Україну те тільки до глибини душі, але й до глибини кишені».

Після одруження вони часто змінювали місце проживання. У Криму лікарі поставили Лесі страшний діагноз ― туберкульоз нирки. Останні роки життя поетеса провела на Кавказі. Ніби відчуваючи, що їй відпущено вже зовсім мало часу, Леся працювала з неймовірною силою. Саме в ці останні роки вона написала твори першорядної ваги: «Лісова пісня», «Камінний господар», «Оргія».

«Жорстока річ ― життя...» (Лесин відхід)

«Жорстока річ життя ― не дає навіть опам’ятатись людям, все жене вперед і ставить свої питання», ― писала Леся Українка незадовго до завершення свого життєвого шляху. Відійшла у вічність поетеса 1 серпня 1913 року, було їй усього 42. Чоловік, Климент Квітка, пережив її на 40 літ. А творчість Поетеси переживе її не на одне століття.

М.В. Андрусь,

І.Ф. Шаркань